Загроза зі степу та битва під Лопушним 1512 року — історія боротьби з татарськими набігами

Реконструкція польського кінного стрільця зі спішеної кінноти початку XVI століття.

«Загроза зі степу та битва під Лопушним 1512 року» — історичне дослідження Андрія Галушки, присвячене одному з важливих епізодів боротьби українських земель із татарськими набігами на початку XVI століття. Книга детально розглядає політичну ситуацію у Східній Європі після утворення Кримського ханства, постійні напади татар на руські землі та реакцію Великого князівства Литовського і Польщі на степову загрозу.

У центрі дослідження — битва під Лопушним 1512 року, у якій об’єднане польсько-литовське військо здобуло перемогу над татарським військом. Автор аналізує причини походу, сили сторін, перебіг бою та наслідки перемоги для оборони українських територій. Окрему увагу приділено волинській шляхті, прикордонній обороні та ролі руських земель у боротьбі з татарськими нападами.

Книга «Загроза зі степу та битва під Лопушним 1512 року» написана на основі історичних джерел, праць українських істориків і хронік XVI століття. Видання містить ілюстрації, реконструкції та детальний науковий апарат, що робить його цікавим як для дослідників історії України, так і для широкого кола читачів, які цікавляться військовою історією, Кримським ханством та історією українських земель XVI століття.

ВСТУП

З середини XIV ст. територія сучасної України, що на той час перебувала під татарською владою, стала об’єктом експансії нової динамічної сили — ранньофеодальної литовської держави. Використовуючи внутрішнє ослаблення Золотої Орди, яка не змогла протидіяти наступу західного сусіда, Литва за Ольгерда в 70-х роках XIV ст. дійшла до дніпрових порогів. За Вітовта її південним рубежем стали береги Чорного моря. Тяжка поразка від татар на Ворсклі у 1399 році припинила подальше просування в цьому напрямку. Але в середині наступного століття, після переможного завершення у союзі з Польщею боротьби з Тевтонським Орденом та ліквідації феодальної роздробленості, а також після припинення дальшої експансії у північно-східній Русі, на сплюндрованих Батиевим нашестям і все ще слабко населених землях південної Русі потрохи почалося поступове відновлення населення та певне оживання господарства.

Але нове залюднення давніх земель Київської Русі загальмували напади кримських татар. Боротьба з агресією Кримського ханства, що почалася в XV столітті та продовжувалася протягом двох наступних віків Великим Князівством Литовським, а пізніше Річчю Посполитою, була одним із епізодів одвічних змагань землеробських осілих народів Східної Європи із народами Великого Степу, що раз за разом насувалися зі Сходу.

Часто, діючи як союзник Московської держави в її війнах із Литвою за руські землі, кримські татари з року в рік спустошували землі Південно-Західної Русі аж до середини 1530-х років. Наслідком погромів, яких Русь не пам’ятала з часів Батия, стали величезні господарські спустошення й людські втрати, що складалися як із фізично знищених, так і виведених у полон. За кілька десятиліть руські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів на невільницькі ринки Криму й Стамбула.

В українській історіографії нерідко можна зустріти думку, що Литва й Польща, до складу яких входили тоді землі нинішньої України, фактично усунулися від виконання обов’язку з оборони своїх земель і підданих від жорстокого ворога, і лише з появою запорізького козацтва землі України було взято під захист.

Ця думка не нова, і стосовно Литовської держави траплялася й у роботах польських істориків. Вони твердили про неадекватність литовської системи кордонної сторожі, слабкість замків, деградацію військової цінності городян, протиставляючи литовській слабості польську систему оборони від татар. У російській історіографії тема розглядалася під дещо іншим кутом: як гранична подія подавалася ліквідація Київського князівства у 1471 році, і причиною ослаблення захисту руських земель від степових кочовиків порівняно із часами Київської Русі чи Ольгерда з Вітовтом вважалося те, що центральний литовський (віленський) уряд розглядав українські землі як чужі, і виходив з апатії лише тоді, коли татари загрожували внутрішнім районам Великого Князівства Литовського.

Російські історики (починаючи з М. Владимирського-Буданова), а за ними й історики українські, стверджували: оборона від татар лежала переважно на плечах місцевої людності, акцентуючи увагу на зростанні ролі запорізького козацтва. Подекуди також визначали роль руських магнатів із їхніми приватними військами та замками.

Саме такої думки дотримувався Михайло Грушевський. Стверджуючи, що татарські набіги принесли більше лиха українським землям, ніж печеніги, половці й навіть погром Батия, він вважав: руські князі у XI-XIII ст. значно ефективніше билися з кочовиками, ніж Литва з татарами в XV-XVI ст. Згідно з ним, боротьбу з татарами проводили тільки місцеві українські чинники і козаки, яким литовська держава не надавала майже жодної допомоги.

Висновки Грушевського мали великий вплив на пізніших дослідників. Так, наприклад, Дмитро Дорошенко писав: «Литовський уряд не міг дати собі ради з цим лихом [татарськими наїздами — А.Г.]. Він не зумів організувати оборони, і само населення мусило так або інакше цю оборону організувати». Подібно писав Іван Крип’якевич: «Оборона українських земель була заслабка; кордонні фортеці Кам’янець, Браслав, Черкаси, Остер були укріплені слабо. Великі простори залишалися безборонні підчас нападів кочовиків».

Радянська історіографія не поглибила досліджень у цій галузі, бо приділяла увагу проблематиці захисту від татар московських земель, повторюючи щодо України старі тези російської та української історіографії: «замки були недостатнім захистом проти татар, озброєння їхнє було примітивне й слабке, військові залоги стояли тільки в деяких замках та й то не завжди, не кажучи вже про те, що ті залоги були нечисленні, польсько-литовська держава не вживала відповідних заходів проти турецько-татарських нападів, а тільки оплачувала “подарунки” кримському ханові», «литовські та польські феодали, під владою яких в той час знаходились українські землі, мало дбали про їх захист. У боротьбі проти татарських нападів населенню доводилося покладатися на себе».

У роботах, що вийшли у незалежній Україні, ця тема описується дуже схоже: «Литва і Польща мало дбали про організацію оборони краю. Через це південно-східні українські землі — Подніпров’я і Побужжя аж до Полісся й Західного Поділля — систематично спустошувалися». У Наталі Яковенко читаємо: «Руйнівному татарському смерчу литовські й польські влади не мали чого протиставити. Невеликі прикордонні замки, де довколишнє населення могло перечекати черговий набіг, не задовольняли потреб масштабної оборони. У скарбниці Великого Князівства коштів для утримання регулярного війська на пограниччях не вистачало, а почергові польні сторожі бояр, які роз’їздами чатували на шляхах і переправах татарських, здатні були зупинити просування хіба дрібних татарських ватаг, а не великого війська. Не набагато краще виглядала й оборона подільських кордонів Коронної Польщі, де уряд намагався виставляти наймані кінні роти, але чисельність їх не перевищувала тисячі-другої жовнірів, тобто була боєздатність малою»7. Їй вторить Олена Русина: «Потрібен був рішучий збройний опір, сил для якого боєвидь бракувало. Тож уже за часів Казимира виразно окреслилися риси подальшої політики Вільна щодо татар, котра визначається в літературі як політика “переговорів, задобрювань і підкупів кримського двора”»8.

Ця книга розповідає про епізод, що явно випадає з такого наративу. Ви дізнаєтеся про перемогу об’єднаного польсько-литовського війська (при цьому литовський елемент був представлений волинським руським шляхетським ополченням), та й у польському війську брала участь також шляхта з Галицької Русі) над великим татарським грабіжницьким походом на українські землі у 1512 році. Історичне підґрунтя цієї події (створення Кримського ханства та його стосунки з Литвою і Польщею до 1512 року) подане у першому розділі.

Далі розглянемо збройні сили супротивників у битві під Лопушним, полководців, що брали участь у битві, і нарешті — саму битву. Підсумковий розділ окреслює наслідки битви, а також розповідає про систему оборони Великого Князівства Литовського від татар, що сформувалася протягом наступних десятиліть після битви.

• М. Владимирский-Буданов, Население Юго-Западной России от второй половины XV до Люблинской унии 1569 г. // Архив Юго-Западной России, часть 7, том 2, 1890.
• М. Грушевський, Ілюстрована історія України з приложеннями й доповненнями, Донецьк, 2004 — с. 172.
• Д. Дорошенко, Нарис історії України, т. 1, UСІS, 1966 — с. 110.
• І. Крип’якевич, Огляд історії України, Київ–Львів–Відень, 1919 — с. 32–33.
• С. Бєлоусов, К. Гуслистий, О. Оглоблин, М. Петровський, М. Супруненко ред., Історія України: Короткий курс, Київ, 1940 — с. 64.
• Історія Української РСР, том перший, книга друга, Київ, 1979 — с. 112.
• Н. Яковенко, Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття, Київ, 1997 — с. 114.
• О. Русина, Україна під татарами і Литвою. Україна крізь віки, т. 6, Київ, 1998 — с. 147.

Ілюстрація Битва з татарами з Польської хроніки Йоахима Бельського 1597 року.

Зміст книги Загроза зі степу та битва під Лопушним 1512 року

I. Кримське ханство та його стосунки із Польсько-Литовською державою на початку 16 століття — 11

• 1.1. Утворення Кримського ханства — 13
• 1.2. Зміна курсу зовнішньої політики Кримського ханства за правління Менглі Гірея — 19
• 1.3. Розорення Києва у 1482 році і початок систематичних набігів кримських татар на Русь — 25
• 1.4. Причини та наслідки кримськотатарських набігів — 36
• 1.5. Перемога над татарами під Клецьком у 1506 році та її наслідки — 42

II. Татарський наїзд на Поділля та Литву у 1512 році — 53

• 2.1. Татарські набіги після Клецької битви — 55
• 2.2. Внутрішня боротьба в Османській імперії та участь у ній Кримського ханства — 58
• 2.3. Перед бурею — 61
• 2.4. Навала — 65

III. Воєначальники польсько-литовського війська — 69

• 3.1. Князь Костянтин Острозький — 71
• 3.2. Великий гетьман коронний Миколай Каменецький — 79

IV. Армії ворогуючих сторін — 83

• 4.1. Військо Великого Князівства Литовського — 85
• 4.2. Військо королівства Польського — 97
• 4.3. Військо Кримського Ханства — 113

V. Битва під Лопушним — 131

• 5.1. Джерела інформації — 133
• 5.2. Поле бою — 139
• 5.3. Бойові порядки та плани двох армій — 142
• 5.4. Хід бою — 151
• 5.5. Втрати сторін — 163

VI. Наслідки битви — 165

• 6.1. Угода з Менглі Гіреєм та дальші стосунки з Кримським Ханством — 167
• 6.2. Організація оборони степових кордонів — 173

Післямова — 178

Література — 181

• Джерела — 182
• Дослідження — 184

Про авторів — 189

Автори

Галушка Андрій Анатолійович

Народився в Сєверодонецьку у 1963 р., зростав у Києві. З початку 1990-х живе в Лондоні. Навчався в Київському політехнічному інституті, Центральноєвропейському університеті та Оксфордському університеті. За освітою економіст, зараз працює в інвестиційному банку в лондонському Сіті. Давно цікавиться історією і є автором кількох книг, зокрема про військову історію України, Кримське ханство, Велику Британію, а також біографій британських прем’єр-міністрів Черчилля та Тетчер. Автор низки статей Енциклопедії історії України.

Шаменков Сергій Ігорович

Народився в 1971 році. Закінчив Одеське художнє училище ім. М. Грекова та Львівську національну академію мистецтв. Серед наукових інтересів — мілітарна матеріальна культура, зокрема одяг і спорядження воїнів Європи та, передусім, України з давніх часів до початку ХХ століття. Художник, скульптор, ілюстратор військово-історичних книг і журналів.

Автор праць з історії одягу: «Літо українських гетьманів XVII – поч. XVIII ст.: Одяг, спорядження, зброя та клейноди» (2010), «Людина війни: Зовнішність та озброєння воїнів на теренах України від неоліту до сьогодення» (2021), «Charles XII’s Karoliners Volume 1: The Swedish Infantry & Artillery of the Great Northern War 1700-1721» (2022), «Charles XII’s Karoliners Volume 2: The Swedish Cavalry of the Great Northern War 1700-1721» (2023), «Ukrainian Cossacks from the late 16th century to the early 18th century: Organisation, clothing, equipment, armament» (2025).

Лауреат премії ім. С. Велічка.